Есть этнонимы на "-ичи" и на "-ане".

Возможно, что принятием частью славянских племен этнонима на «-и» фиксируется переход части праславян от avia potestas «дедовского права», культово-экономической общины-«рода» (с формантом "-ане/-яне" в самоназваниях), к patria potestas «отцовского права», генеалогическо-соседской общине-«народе/нации» (с формантом «-ичи» в названиях родов и племен).

Славянское племя вятичей в хазарских и арабских источниках известно как «Вантит». Московский исследователь В. Щербаков писал, что в ХІ в. соперником киевскго князя Владимира Мономаха был Ходота, владыка земли Вантит, находящейся на берегах Оки и в верховьях Дона, а столицей её и народа ванов (вятичей, венедов) было Хордаб, Корьдно в русских летописях, возможно, Кордьен, имя которого, якобы, отсылает городу Гордиены в Урартском царстве у берегов озера Ван, где царь Руса І установил памятную стелу в ознаменование побед над Ассирией. Впоследствии государство вятичей Вантит было присоеденено к Руси .

В германской мифоистории ваны (vinir) враждуют с ассами (assr). Ассов возглавляет бог-шаман Один, а ванов — Ньйорд. После длительной вражды, в которой ни одна группа не получала победы, они составили перемирье и обменялись заложниками, т.е. составили «договор» (сканд. vinr, др.-верх.-нем. wini, швед. van “друг”, ирланд. fine “великая семья”, anfine “врагг”, др.-сканд. ?­vinr “недруг”, латын. uin-dex “поручитель ответчика, заменяющий его перед судом и объявляет себя готовым взять на себе последствия процесса», а также санскр. mitra “друг”, авест. mi?ra “договор”). Соответственно, заложники-ваны Ньйорд и Фрейр становятся ассами, а зпложники-ассы Хьйонир и Мимир — ванами.

В интерпретации К.М. Виллигута-Вейстхора, «ассы» и «ваны» — это классы богов: Asen — “воздуха” и Wanen — “воды”. М. Серрано наоборот, отождествляет германский цикл б ассах и ванах с преданиями о ведических божественных близнецах Ашвинах, тождественных аналогичной греческой паре (Кастор и Поллукс), между которыми составляется также определенный договор — часть своего бессмертия бессмертный брат-близнец отдал своему смертному брату .

Большинство исследователей также согласно с тем, что в этом мифе отображена борьба пришлых «индогерманских» племен с носителями мегалитической земледельческой культуры Европы. Тот факт, что в «Саге об Инглингах» указывается, что ассы жили на восток от Дона (Танаквисля или Ванаквисля), а их главные соперники ваны — возле устья этой же реки, дает основание предположить, что термин «ваны» является определением наследственности от ewan > «эн» — князей шумеров, святилище которых — «Каменная могила» — существовало в Приазовских степях Украины (по А. Кифишину и Ю. Шилову) .
Как считает украинский индолог С. Наливайко, название Украина может иметь исток от названия Ахураяна (типа Согдиана, Бактраина, Маргиана, Дрангиана, Сузиана), т.е страна ахуров/асуров. Именно таинственная Земля Ахуры один раз упомянута в «Авесте» .

Если аналоги ассов (asr) известны другим индоевропейцам (индийские асуры, иранские ахуры, славянский Чур), однако, ваны известны только германцам (и возможно, кельтам как «фении»), а врагами асур/ахур упоминаются девы/даевы.

Но, по нашему мнению, «ваны», «венеды», «венеты» — это определение эпических героев, витязей, которые противостоят не только хтоническим существам, но и частично своим мизерным наследникам (как вот противостоят вырожденцам героические кавказские нарты, скандинавские гауты или финно-эстонские сыновья Калевы). Подобно тому, как, говорит Е. Мелетинский, под именем «готы» в германо-скандинавском эпосе понимают не только исторических готов, но определенное героическое эпическое племя, а эпитет «готский» почти синонимичен «героическому» (как и «нартский»). В таких развитых эпосах, как германский, греческий и индийский готы и бургунды, ахейцы и троянцы, пандавы и кауравы, исчезнувшие как самостоятельные племена и только вошли в качестве одного из компонентов в «этнос» носителей эпоса, — это прежде всего все героические племена древнего героического века, определенный героический образец для будущих поколений. В этой связи важно, что в образах более архаических поэм и преданий чётко обнаруживаются реликтовые черты первопредка или культурного героя .

Если предположить происхождение теонима «ваны» от шумерского *ewen > en «князь, владыка» (ср.: шумер. «ануннаки» — «семья князя», группа божеств-покровителей, заступников и посредников между землей и небом, а с аккадского времени — боги земли и подземного мира, в то время как «игиги» — «космические боги»), тогда, возможно, «ассы» < «ансы» может происходить от шумерского «анзуд» (шумерское имя, истолкованное аккадцами фактами своего языка: «анзу» — «буря, ветер» ~ хетт. huvant "ветер", huves "жить"), названия гигантской божественной птицы — львиноголового орла, которого изгнал Гильгамеш с гнезда дерева богини Инанны-Иштар «хулуппу». Анзуд завладел инсигниями бога-игига неба ЭнЛиля и таблицами судьбы — «Ме» (ср.: бог-асс Один прибил себя копьем к мировому дереву Иггдрасиль и благодаря этому испытанию получил знание священных рун). Другой миф рассказывает о борьбе ниппурского бога Нинурты (в Лагаше — Нингирсу), сына бога ЭнЛиля с Анзудом, рядом с тем, что эпические песни рассказывают о победе бога войны Нинурты над злодеем Асагом. Последний — созданный богом Аном в горах, на коленях Ануннаков, испускающий свет (melammu) и претендующий на престол священного города Ниппур.

«… Индийский учёный С. Чаттерджи предположил, что под асурами может прятаться упоминание о народе «ашшура», то есть ассирийцев. С их культурными достижениями и беспощадностью в войне ории-арии непосредственно столкнулись во время своего пребывания в Малой Азии … Ассирия, как известно, понесла поражение в 612 г. до н.э. от мидийского царя Киаксара, а Мидией определенное время владели причерноморские скифы — до того времени, пока скифских вождей не постигла судьба. Удивительным образом аналогична судьбе антского князя Божа и его старейшин» (С. Наливайко).

«… Похоже, — продолжает С. Наливайко, — что тема асур и девов (и асов и ванов, — О.Г.) отображается и в более близкие к нашим времена — на славянской почве. Имеем в виду отношения между полянами (на санскрт. "pal", "palak" обозначает «защитник», «воин», «охранник», «правитель». «царь») и древлянами (ср.: др.-инд. dhanuh “дерево” и названием группы асур как “данавы”, — О.Г.), полянами и другими восточнославянскими племенами, которые в некоторых летописях четко противопоставлены, как в Индии девы и асуры, брахманы и кшатрии, жрецы и воины. В мифе о царе Яяти самый младший его сын Пуру (санскритское «пуру» тождественно греческому «поли» (много), oткуда и «племя», «народ») оказывается самым благородным и противопоставлен своим братьям — также родоначальникам племен. Пуру, хотя он и самый младший, против традиции стал царем, потому что единственный на просьбу отца отдал ему свою молодость. А поляне, в противоположность древлянам, кривичам или дреговичам, имеют мирный и ласковый характер и брачный обычай, не похищают себе жен на бесовских игрищах, почитают отцов и обычаи предков. Особенно в этом аспекте показательны отношения полян и древлян, где последние имеют «асурские» черты. Поэтому, исходя из сказанного о легендарном царе Куру (родоначальнике Кауравов, — О.Г.), о племени Куру, упомянутом в «Ригведе», которое, кстати, имеет написание «криаи», обращают внимание украинские факты. Например, название древлянской столицы Коросень и другие название типа Корост, Коростишев, Корсунь могут быть родственны с индийскими названиями типа Курукшетра («Поле Куру», где произошла восемнадцатидневная битва, описанная в «Махабхарате»), Куруджангала («Сад Куру») и т.д.» .

Здесь следует дополнить, что в противостоянии между двумя «фратриями» славян — а именно в летописном предании присутствует брачная коллизия между двумя свадебными группами (фратриями) — сватовстве древлянского князя к полянской княгине доминирует княгиня Ольга (ср.: девушка сама избирала себе мужа, почему и индийское название обряда сватовства в «Рамаяне» названо «сваямвара», т.е. «самоизбор», «самовзятие»; также вспомним коллизии сватовства-войны персидского царя Кира Великого к царице массагетов, в котором он и погиб), которая в конце устанавливает на Руси «уставы и уроки» и избирает себе небесного суженого — Христа.

В ведической традиции индоариев под именем Апала («незащищенная») присутствует богиня Шри-Лакшми, верная спутница бога-героя Индры. Она достигает благосклонности («договора») от буйного героя, принеся ему в дар сому — божественный напиток, который он попробывал из её губ (инд. soma = иран. haoma = др.-слав. *сhъmеlь). Также в кельтской традиции может получить власть («договор с общиной») только тот, кто получит в дар «пиво из Кулы», т.е. благословение (dergflaith “красный эль / влада”), как его получил от дочери короля Конана из Кулы волшебной Медб (кимвр. meddw “напиток”, англ. mead “мёд”) Летдерг («Полукрасной») её муж — верховный король Конхобар (ср. С бритским мотивом Гвиневры и короля Артура; также царский трон с крыльями получает Триптолем от богини урожая Деметры).

В контексте отношения дарительницы силы (сомы) как благодати (харизмы) Шри-Лакшми-Апалы к буйному кшатрийскому богу Индре возможна интерпретация, согласно которой сюжет отобразил «праиндоарийскую» религиозную реформацию, а именно: отдача преимущества военному сословию с его тайными мужскими союзами впротивовес жреческому сословию с его идеологией о Золотом веке и власти мудрого сакрального правителя, что, в конце концов, по мнению В. Матвеева , отразилось в непримиримое противостояние двух классов божеств когда-то единого «праиндоиранского» пантеона — девов и асур, богов и титанов, ванов и асов, что неизменно отображается и в их земной параллели — борьбе пандавов и кауравов, ахейцев и троянцев, племен богини Дану и фоморов, антов и готов, полян и древлян.

(ссылки - в печатной версии)

Гілка племен у північній частині теперішнього польського Помор'я - на лівобережжі ріки Одра - в епоху раннього середньовіччя відома під іменем "украни" (wkrzanie), від назви яких територія, що вони її заселяли, називалася Укра (Uckermark < праслов. Vъkra).

Відомий германський хроніст Відукінд Корвейський у своїй праці "Діяння саксів" (М., 1975) зазначає, що uchri - це частина племені ротарів (вони ж - родарії), що входило до Велетської держави, котра охоплювала межиріччя Лаби, Ельди, Пєнити та Одри (ІІІ, 42).

Назва ротарії походить від назви міста Ретра, де знаходився головний язичеський храм "Ріедігост", в якому стояв ідол Сварожича (Zuarasica) - Аркони. Епітетом Аркони було "Святовит" (слово "Світовид" є витвором українських письменників ХХ ст.). Цьому богові поклонялися усі поморські слов'яни.

Можливо Аркону Сварожича слід ототожнити з давньоарійським Арджуною ("білий", "світлий"), який вважався втіленням у образі мужа могутнього давнього бога Нари. Матір'ю Арджуни вважається Кунті Прітха (вона ж скіфо - сколотська Антея Пората), яку наділяли епітетом "Ратра" - "ніч", "темінь". Тобто цілком місто Ретра могло бути назване в честь праматері Аркони. Підтверджує нашу гіпотезу те, що жоною Арджуни була царівна з роду змій --нагів Улупі, від якої, можливо, і виводили свій родовід північно-західні слов'яни - полаби. Бо ще Галл Анонім у "Хроніці князів та правителів польських" (М., 1961) називає їх "зміїний рід" (с. 27) аж ніяк не в переносному значенні. Царівна Улупі від Арджуни народила сина Ірвата (пор. з назвою племені хорватів, що переселилися на південь, на Балкани, а сусідами поморян по Віслі були карпатські білі хорвати). Цікаво, що від Арджуни інша царівна - Чітрангада - народила сина Бабхрувахана (родоначальника бобрів, чи, вірніше, змішаного балто-германо-слов'янського племені бебриків), а сестра Крішни Субхадра - героя Абхіманью. Також цікаво співставити наступні санскритські слова tivra сильний, суворий", anta "місце", uraga "змія", rsi "мудрець, навчений, благородний" з етнонімами слов'ян "тиверці", "анти", "вороги" (епічні опоненти слов'ян?), "роси".

В 954 р. укри - ротарі підняли повстання проти германських поневолювачів і приступом визволили місто Воліслав (Валелебен) у Старій Марці, між Вербеном та Аренбургом, і перебили величезну кількість німців (Відукінд Корвейський, "Діяння саксів", І, 36).

Цей виступ став сигналом до всезагальної визвольної війни полабів на чолі з Нако і Стоїгнівом. До повсталих приєдналися знатні саксонські рицарі Віхман і Екберт. Перший був проголошений королем і під його проводом полаби вторглися у Саксонію і заволоділи замком Кокаресцемія. На допомогу слов'янам поспішили угорські війська, але біля Лехвельду (955 р.) вони були розбиті німцями. Незабаром і полаби зазнали поразки на ріці Раксі, а їх вождь Стоїгнів і 700 полонених були страчені. Але повстання вибухали і в 958, 959, 960 роках. В 963 році німцями були захоплені і союзники полабів лужицькі серби.

Стурбована такою ситуацією, київська велика княгиня Ольга посилає до германського короля Оттона І посольство із начебто проханням прислати одного з єпископів для народу ругів (руги - це ротарії, які жили на острові Руян, названий німцями Руген). Дивує, що імператор Оттон іменує Ольгу "королевою ругів" і посилає до неї спершу єпископа Лібуція, а потім Адальберта. Місія останнього ганебно провалилася і той ледве врятувався від розлютованих киян.

Цілком можливо, що після поразки повстання значна частина укрів - ротаріїв переселилася під захист руської княгині і вона виділила їм для поселення спустошені древлянські землі. В пам'ять про колись могутню і незалежну Волинську державу поморських слов'ян нові землі прибульці назвали Волинь. Саме укри принесли таку наявну тепер гідронімію басейну Прип'яті, яка походить від складних слов'янських антропонімів (Жеримишел, Лібожада, Любожижа, Радоробель), із західнослов'янськими гідронімними основами (Жерев, Зеремелька, Зеремянка).

Знання написання німцями самоназви укрів як ucker або ucher (пор. з написанням німцями назви "Київ" як Chue) приводить нас до реконструкції його власне слов'янського еквіваленту як *ucher > "ухарь" - "молодець, вдалий".

Ранняя сокращенная версия - http://goutsoullac.livejournal.com/569215.html

Среди исследователей до сих пор не прекращается дискуссия вокруг значения таинственной «Шеломянь» в «Слове о полку Игореве», за которой находится Русская земля. Также зафиксированы аналогичные топонимы на территории Украины: с. Шеломьниця возле древнерус. Котельницы, ныне с. Стара Котельня Андрушивского р-на Житомирщини; с. Шоломки Овруцкого р-на Житомирщини, упомянутое в источниках под 1622 г.; Шеломыньское поле во Львовской земле упомянуто под 1386 г.

«Словарь-справочник» «Слова…» сообщает, что «шеломя» — это холм, гора, цепь холмов. а также может обозначать даль или высоту горизонта [вип.6, 1984, с.176]. Подтверждается это цитатами из древне-русских былин, где гора названа «шеломя» [Золотослов, 1988, с.9], и фактами с других славянских языков: хорват. sleme — "вершина горы", "горб"; словен. sleme — "горный хребет"; чеськ. slemie — "гребень горы" и т.д.
Вначале и автор этих строк соглашался с этой интерпретацией. предложив только версию об иностранном происхождении самого слова «шеломя» [Гуцуляк О. Склавіни: До походження етноніму // Четвер. — Івано-Франківськ, 1991. — №2. — С.90], а именно от венгерского solyom (произноситься как «шойом») — «сокол», которым венгры-кочевники (Угры длевнерусских летописей) перевели древнерусское слово «сокол» — «гора» [Марусенко Т.А. Названия рельефов в говорах Хмельницкой области УССР // Карпатская диалектология и ономастика. — М.: Наука, 1978.— С.294], которое и ныне существует в этом значении в украинских диалектах
Но ознакомление со статей исследователя В. Осипчука [Осипчук В. Чи воскресне триєдність?: До питання про відновлення первісної назви Батиєвої гори в Києві // Соціалістична культура. — Київ, 1990. — №8.— С.28] вызвало необходимость уточнения семантики понятия «шеломянь».
По мнению исследователя, Шеломянь — это нынешняя Батыева гора, самая высокая точка Киева, ярко выраженная соборная вершина которой находится в районе нынешней Соломянской площади. Тут же находятся Соломянское и Байковое кладбища. Эта гора использовалась как могильник, где сжигали киевлян-язычников.

Возможно поэтому она еще и символизировала место контакта полян с предками, воплощала в себе категорию ограниченного пространства, кургана. Киевская гора Шеломянь была центром, кругом, символом трайба полян, а отсюда — и символом божества, символизированного кругом, — солнца.

С принятием христианства понятие Шеломянь вследствие фонологического тождества и глубин ностратического происхождения ассоциировало в себе библейское shlm (шалом) «состояние целостности, здоровья, благоденствия и мира», один из эпитетов Яхве (Суд. 6:19-24) и будущего Мессии (Исайя 9:1-6; Михей 5:1-4). Место культа Шалома — Иерусалим (Быт. 14:18; пс. 96:3).

Кроме того, Киев мог восприниматься как «Второй Иерусалим» и это могло иметь исток как из «Слова о законе и благодати» митрополита Илариона (сравнение Киева с Иерусалимом и Новым Иерусалимом-Константинополем), так и из «Жития князя Владимира» («Оле чюдо! Яко 2-и Иерусалим на земли явися Киевъ, и 2-й Моисей Володимир явися»). Также строительством в Киеве храма св. Софии и Золотых ворот Ярослав Мудрый явно уподобляет Киев Царьгороду и Иерусалиму [Успенский Б.А. Этюды о русской истории. — СПб.: Азбука, 2002. — С. 116-117]. «Повесть временных лет» под 1071 г. сообщает о появлении «волхва», который предвещал, что реки потекут вспять, земли перейдут с места на место и греческая земля станет там, где стоит русская, а русская окажется на месте греческой [Полное собрание русских летописей. — Л., 1926. — Т. I/1. — С. 174].

В «Задонщине» рефрен из «Слова о полку …» «О Русская земля, уже за шеломянем еси!» заменен на «Русская земля, это с тобой так, как бы за Соломоном-царем побывала», имея ввиду время отступничества от единобожия царя Соломона (имя происходит от «шолом») в конце его жизни.
Выламавшись из Хазаро-иудейского каганата, трайб полян вынужден был или воссоздать имперскую структуру на собственном уровне, или найти себе нового «хазяина», не говоря о реальной возможности деградации, легко достижимой встречными усилиями трайбалистских радикалов и имперских консерваторов. Поляне пошли путем создания собственной империи, которая, утверждаясь как собственно империя, несет в себе различные трайбы с их различными ценностями, провозглашая высшей, собственной имперской ценностью, признание членами этих трайбов одних и тех же норм — «Русской правды» и православия.

Империя (Русь) осмысливается как социальное отображение космического творения, имперская экспансия законодательного пространства божественной власти в варварский мир, а сам монарх обожествляется. Скандинавское имя «Олег» «Святой» (Хельг) является эквивалентом славянских имен киевских каганов Святослава и Святополка и иудейского названия Хазарской столицы Итиль — Ithiel «Священный».

Герой «Слова о полку …» Игорь, сын Святослава, сына Олега, который внук Дажьбога (по версии американского слависта А. Робинсона), осуществляет экспансию в варварский мир (Половецкое поле, Дешт-и-Кипчак), отождествленный с космическим хаосом. Игорь-князь в «Слове …» назван «солнцем», ибо действует как солнце: собирает и обращает к себе все сущее, проникая в хаос («за Шеломянь»), гармонизируя его (расширяя русскую землю к дону Великому).

Империя выступает как космос, он совершенен сам по себе, но он может вмещать определенные хаотические остатки внутри себя. Он этот «свой хаос» гармонизирует и, отталкиваясь от него, направлен к утверждению более совершенного строя. «Своим хаосом», в «Слове …», называется «усобица», рождающая ужас, страх, т.е. эмоции, которые рождаются также и тьмой (затмнение солнца), и чувством отсутствия надежных границ между человеком и хаосом (постоянная угроза половецких набегов).

Специфика «Слова о полку …» в этих условиях, в отличие от летописей, состоит в том, что князь-солнце является утешителем, а гарантом его харизмы есть Шеломянь как символ чувства трайбализма, эффектом которого есть первотолчёк к изменениям, к совершенствованию.

Шеломянь в «Слове …» — это тотем. Знак объединения, символ племени полян, клана руссов. Дающий возможность каждому его наследнику-русичу осознать, что он член однй и той же моральной общности и что он «сроден» (natio) с ней.

Например, параллель обнаруживаем во французской имперской раннесредневековой традиции — легендарное знамя Орифламма (auri flamma) — «золотое пламя» является образом солнца и харизмы над войсками Карла Великого (Шарлемана). В мирное время оно хранилось в аббатстве Сен-Дени, откуда происходит бовой кличь «Сен Дени Монжуа!», известный в «Песне о Роланде» как кличь Карла «Монджой!» (Mont Joie — "Холмы Юпитера" на юге Франции; франц. joie "радость, веселие, свадьба, пиршество, буйство", а имя святого Дениса — от бога буйства и сил природы Диониса).

Древний боевой кличь, священное знамя или хоругвь, связанное с определенным родом и названием неких сакральных холмов — все они воодушевляли ратника, добавляли силу и храбрость.

На Руси известны свои знаки-инсигнии: белая хоругвь, червленый бунчук («чёлка»), кличь «За землю Русскую!», за определенного представителя рода Рюриковичей, определение битвы как «веселия» и т.д.

Киевляне как прямые наследники полян, которые в своё время ассимилировали ираноязычных алан, а затем — хорезмийцев (после захвата Хорезма арабами в VIII в. они отошли на запад, сохраняя свою туранскую языческую духовную культуру, и вступили в симбиоз с Хазарским кагаганатом, который выделяет новоприбылым хорезмийцам-«халисиям» территории вдоль западной границы по Дону и Днепру, вследствие чего в Киеве-Самбатасе появляется хорезмийский гарнизон с семьями), обратили внимание на «солнечное» название иранской державы Хорезма как в реально-этимологическом, так и в народно-поэтическом осмыслении: хорезм. xvarazm, авест. xeairizam, др.-перс. huvarazmis, др.-греч. Horasmie "Хорезм" (где авест., др.-перс. zam- "земля") от авест. hvare "солнце", мл.-авест. huro , перс. xursed при ведич. svar, suvar, surya; в "Гатах" Заратустры — xe an- "солнце", xerenah "слава", "сияние", "хварна"("фарн"), xerenahvant "сияющий", алан. *xor-(ae)xsed "восходящее солнце", осетин. *xor-aex-sed "солнячная заря", saeu-aexsed "утренняя заря".

Мог наложится мотив восхода солнца на востоке (от Хорезма), а Русь рассматриватся как один из этапов на его пути («полдень»). К восточным границам Руси солнце есть Хорс (Хърсъ, Хорсъ жидовинъ в «Беседе троих святых», т.е. Хорс — солнце над иудео-хазарским каганатом), владыка иранских степей: осетин. xorz "добро", "благо", "хороший" (ср.: санскр. bhadrah "хороший", рос. "вёдро" - "благодатная погода" > "дощевая погода", укр. "бедрик" — "жук-сонечко"). Поэтому не удивительно, что Всеслав-князь в «Слове полку …» стремится «…въ ночь, влъкомъ рыскаше изъ Кыева, дорискаше до куръ Тмутороканя великому Хръсови, влъком путь прерыскаше", тоесть к идолу-болвану Хорса (греч. «курос» — «статуя юноши, атлета, установленная в святилищах и на местах погребений»), к «знаку межи» на границе западных владений Хорса, от которого над Руссю получает уже власть царь Солнце («он же есть Дажьбог, сын сварогов»), «светлое и трисветлое солнце», «Господин», распростёрший «горячие лучи на ладо свои».

Подтверждает нашу версию наблюдение В. Топорова над свидетельством летописи о языческом пантеоне Владимира 980 г.: "И нача княжити Володимеръ единъ. и постави кумиры на холму. внь двора теремного. Перуна древяна (...). и Хърса Дажьб(ог)а. и Стриб(ог)а. и Симарьгла. и Мокошь жряху имъ наричюще йа б(ог)ы...". Здесь шесть имен богов соединены четырьма (вместе ожидаемых пяти) союзами «и» и соответственно количеством точек перед «и» (.и) как особым графическим способом, который используется для членения имен богов в списке. Нарушение автоматизма наблюдается только в одном месте — «Хърса Дажьба» и между этими именами, и только между ними, нет ни союза «и», ни точки. Учитывая это исключительное в списке обстоятельство и то, что Хорс и Дажьбог владели одной и той же функцией («солнечной»), целесообразно предложить, что эт « исключение» в списке не случайность. Если это так, тогда можно думать о своеобразной эквивалентности Хорса и Дажьбога и о удвоении функциональной позиции в списке или её формальных воплощений, дифферинцированных этнокультурным означающим (иранский Хорс, русский Дажьбог).

Соответсвенно, по нашему мнению, за западными рубежами Руси солнце, соответственно, есть балтославянским Велесом (Велнямсом) / германским Вёлси и еще далее — кельтским Дагдой (др.-ирл. dag, ирл. deagh "добрый"). Подтверждает нашу версию о «солнечном» характере Велеса предание чехов о заморском царстве Солнца, балтов — о заморской земле Велеса и словенцев (хорутан) — о «Крътовой стране».

Возрождение «солнечной религии» на Руси в ХІІ в. было сродни тому же феномену, как появление Ислама (salama — "salvum esse") в Аравии, который считается возрождением истинной веры Авраама наследниками его первенца Измаила, очищенной от извращений идолопоклонства.

Возможно, что понятие «Шеломянь» есть новообразованием именно конца ХІІ в., попыткой объединить библейскую традицию с традицией имперской, поскольку в Риме была известна этрусско-семитского происхождения богиня Салюс («Здоровье») как вплощение процветания и благосостояния императорского рода, римского народа и армии.

Согласно с верованиями индоевропейцев обеспечить благо и мир народу могли только духи-предки, живущие в горах-курганах. В «Авесте» есть понятие «Амеша-Спента» — «Бессмертные Святые», категория духов-предков, которая вмещает в себя и субстанцию воды Хаурват («Чистота, здоровье»). Сбегая с гор, «от предков», вда, якобы, была их даром и посредником между мирами, условием благосостояния и процветания. Поэтому в ариев обряд омывания занимает важное место в ритуалах и посвящениях, символизируя соединение с основаниями Вселенной — водой и светом.

Авестийской Хаурват в «Ведах» тождественна богиня-лебедь Сарасвати («имеющая отношение к воде»), она же самая благодатная, полноводная и стремительная река, текущая с мировой горы Меру к морю, и она же Вач — богиня священного языка. Совместно с богинями Илой (персонификацией пищи) и Бхарати (персонификацией передачи традиции) Сарасвати образует триаду («троянь»), пышно восседающую на жертовной соломяной подстилке на священной горе.

А именно киевская гора Соломянка-Шеломянь омывает своё подножье водами реки Лыбедь.

Поражает, что Лебедем (Cignus) названо северное созвездие Млечного пути, который в украинцев называется Чумацким шляхом (чумацкие возы, как известно, укрыты соломой), а у других индоевропейцев и тюрков — Путь похитителя соломы. Именно на этой соломе первопредком-тотемом впервые был осуществлен обряд жертвоприношения богам. Запах сожженой соломы должен был сигнализировать о том, что готовится жертвоприношение предкам-духам:

Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!

А принятие жертвы на горе Шеломеянь духами означало, что трайб полян и далее будет пребывать под покровительством предков …

Бодб Дерг ("Красный") считался сыном бога Дагда и правил сидами южного королевства (Мунстера), отец волшебницы Аойфе, второй жены морского бога Лира и мачехи его детям, которых она обратила в лебедей. Сыном Аойфе и Кухулина был Конлуи, который, попав в Ирландию, неузнанный пал в поединке со своим отцом.

Дагд - Бодб Дерг ("красный") - Аойфе(+Кухулин) - Конлуи

Даждьбог - Владимир Красное Солнышко - Марья/Златогорка(+ Илья) - Сокольничек

Златогорка (Латыгорка) - невенчанная жена Святогора (= Лир, бог морей). Великан-богатырь возил ее в
хрустальном ларце. Супруга Святогора соблазнила Илью
Муромца, плодом этой мимолетной связи и стал Сокольничек, встреченный и неузнанный отцом спустя много-много лет. Чудесное рождение Сокольника произошло в краю таинственного Алатырь-камня, близ Студеного моря, то есть на побережье Ледовитого океана. Сын Ильи Муромца сам так говорит о своей отчине и родословной:
От моря я от Студеного,
От камени я от Латыря,
От той от бабы от Латыгорки...

Puska puca a top rice, grmi kao grom,
Sad Ustasa bojak bije za Hrvatski dom.

Puska puca krv se lije, dusman bjezi klet,
A Ustaska hrabra vojska vrsi zavjet svet.

Tjera smjelo dusmanina, s praga djedovskog,
I podize staru slavu roda Hrvatskog.

Puska puca a top rice, barut mirise,
Mlad Ustasa na bojistu ranjen izdise.

Ne plasi ga grom pusaka ni topova jek,
Dom, sloboda, vjerna ljubav, rani su mu lijek.

Oj Hrvatska zemljo mila, svice danak tvoj,
Sad Ustaska hrabra vojska za te bije boj.

http://vkontakte.ru/club7500029

В’ячеслав — це ім'я особистості, котра стала каталізатором для формування ідеологізованого образу “національного” героя праслов'ян в усній традиції, навколо якого починають гуртуватися герої його майбутнього кола, аналогічно до того, як довкола короля бритів Артура (пом. 537 р.) групувалися герої Круглого Столу , і, одночасно, якась частина праслов'ян усвідомлює свою значимість як “своєрідності” (“нації”) під іменем “венеди” (> “в’ятичі”), тобто В’ячеславові (корінь "вяч-", на думку М. Будіміра, ідентичний латин. magis, франц. mais, а отже "венети" означає "магнати" . Г. Вернадський співставив його з осетин. faetaeg "лідер", "вождь").

Можливо, так фіксується перехід частини праслов'ян від avia potestas "дідівського права" (культово-економічна община-"рід", з формантом "-ани/-яни" в самоназвах) до patria potestas "батьківського права" (генеалогічно-сусідська община-"народ, нація", з формантом "-ичі" в назвах родів та племен). Аналогічно московська традиція почала вбачати за такого героя саме Юрія Довгорукого, попирача "дідівщини".

Ймовірно, що формування-самоусвідомлення "В’ячеславових" (венедів) відбувалося саме у часі формування з протослов’ян майбутніх праслов’ян. Начебто, саме на Ельбі та Нижній Саксонії культура городищ стала каталізатором виникнення праслов'ян . Система городищ дозволяла створити своєрідні “креольські острови” (ilha crioula), що різко відрізнялися від навколишнього їх населення більш високою культурою, в котрій змішання кельтів, етрусків, венетів/генетів (вже в IV ст. до н.е. ці три етноси знає як сусідів Псевдо-Скілакс), іллірійців, італіків, фракійців, германців, кіммерійців та інших (скіфів?) етносів було продуктивнішим.

Саме тоді виникли у слов'янських мовах слова “вогонь”, “море”, “орати”, “порося”, “руда”, “весь” (поселення), "господь", "говеть" (звичай, суспільність), "*strojiti" ("домашнє господарство"), *pola voda ("місце мешкання"), *роjьmо (русск. поймо "горсть"), *oticu (русск. "отец") як запозичені з латині (ignis, mare, arare, porcus, raudus, vis, hospes, favere, struere, paludes, po-mum "плід, фрукт" < *ро-emom "снятое, сорванное", attikos "почесний титул судді-medix", solum, dom, luna, sol, brosh, nova, est, semena, vera, volo, sibi, mini, tibi, tui, nema, pasti, ne, vidit, vertit, stoit, pripea, vethum (ветхий), nunce (нинче), spina, cost, perur (обпалювати, очищувати, прати), orare (орати), rus (село). "... Наприклад, — писав О. Трубачев, — можна зіслатися на близькість латинських віддієслівних іменників на –tio (-tionem) та слов’янських віддієслівних іменників на -tьje. Ця близькість виглядає як дещо самоочевидне навіть з погляду елементарної граматики... Декілька слів про цю латинсько-слов’янську паралель. Слов’янський іменний віддієслівний формант –tьje ... може бути умовно реконструйований як індоєвр. –tiom/-tiiom, з іншого боку — регулярність утворень на –tьje на слов’янському грунті і їх ... похідність з формантом –je від відповідних інфінітивних основ ... змушують розцінювати імена на –tьje як слов’янське новоутворення. Балтійський, що знає інфінітиви близької формації (-*tei), не має таких розширених іменних форм. Навпаки, латинський іменний формант для утворення віддієслівних іменників –tio (пор. лат. emptio, род.відм. emption-is, знахід. відм. emption-em) крім функціональної та формальної близькості, теж може продовжувати індоєвр. -*tiom (середній рід, перебудований потім у латинській за жіночим відмінюванням). Слов’янський та латинський форманти можуть оформлювати етимологічно споріднені дієслівні основи, даючи близькі за значенням імена: ст.-слов. "приіатиіе" — "прийняття" і лат. emptio "купівля" за суттю справи об’єднуються спільною вихідною формою похідного характеру *emptiiom < *em-tiiom. Таким чином, можна говорити якщо не про спільне новоутворення, то, принаймні, про спільний словотворчо-морфологічний паралелізм двох індоєвропейських діалектних груп..."; аналогічно власне креольскими версіями за походженням від латинських слів є сучасні слов'янські "оскомина", "котел", "латук", "осел", "палата", "поганий", "Коляда", "сокира", "щит", "жид", "хрест", "Рим" (при автентичному Roma) .

Також власне слов'янськими топонімами Правобережжя України входить в центральноєвропейський топонімічний ареал на північний схід від Альп. Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності".

Появі “креольських островів” сприяють здібності деяких народів вживатися у чуже їм біосоціальне середовище та вважаємо, що саме біологічні та соціально–психологічні особливості “колоністів” дозволили їм створити “креольську культуру” (в даному випадку — праслов'янську) — зародок наступної культурно-цивілізаційної трансформації Центральної та Східної Європи.

Цікаво, що з цим феноменом етноутворення можна співставити й засвідчений істориком Тацітом характерний процес: "… Були приписані до Таренту і Антію (в Південній Італії, в 60 р. н.е, - О.Г.) ветерани (римських легіонів, - О.Г.), але вони не допомогли безлюддю цих місць, бо більша частина їх розбрелася по провінціях, в котрих вони закінчили строк своєї служби; (до того ж) не звиклі ні вступати у подружні стосунки, ні виховувати дітей, вони залишали свої будинки сирими, без нащадків. Справа в тому, що тепер не виводилися, як раніше, в колонії цілі легіони з трибунами, центуріонами і солдатами, до того ж кожен з останніх перебував у своїй маніпулі, так що у згоді та любові утворювали общину, а це були люди, не знайомі один з одним, з різних маніпул. Без керівника, без взаємної прив’язанності, котрі раптово збиралися в одне ціле, як би з іншого роду людей і становили збіговисько, ніж колонію" (Annales XIV 27).

У расово–антропологічному вимірі носії цієї “креольської культури” належали до альпійського типу, що й населення Австрії, Швейцарії та частково Північної Італії. Йому морфологічно тотожна дніпровсько–карпатська група слов'янської популяції, що дало можливість вважати останню північно–східним варіантом цієї раси.

Лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін, праслов’яни самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),— "слов'яни" — "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків).

Зазнавши культурного романського впливу, частина праслов’ян мігрувала на землі в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкльошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), зазнали світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури) і створили симбіоз із германськими племенами (вандали, бургунди та племена союзу лугів — гарпії, гелізії, маннами та наганарвали; пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська на Середньому Подунав’ї та етулійська на Нижньому Подунав’ї, що походить із пшеворської), відомий як венеди/венети писемних джерел. Спогад про єдність германців і слов'ян зберегли балканські слов'яни у ритуальному персонажі “Герман” (Джерман), аналога румунського (фракійсько–ілліро–венетського) Калояна. В українців йому відповідає Коструб, а у росіян – Кострома. У замовляннях розповідається, що він помер від засухи (жертва богові сонця?), а обрядово глиняну ляльку Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Тут одразу ж хочеться згадати германського верховного бога (і жертву самому собі) Одіна (гот. wo?s “одержимий”, “істовий” ~ праслов. *vent-). Аналогічне проголошує й вішнуїзм: "... Я вчу вас цьому, грунтуючись на Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є той, хто вбиває і той, кого вбивають. У жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має значення... Я однаковою мірою шаную війну, жертвопринесення і поклоніння Вішну”. І звідси напрошується висновок про те, що й праслов’янський аналог — король В’ячеслав — мусів бути такою ж, як Одін і Вішну, жертвою (не дивно, що реального історичного Войцеха наважується принести в жертву його брат — чеський аналог Святополка Окаянного, куди, до речі, останній і втікає, бо його аналог не те що зазнає якогось поганьблення, а стає королем, тобто його вчинок розцінюється у відповідності з традицією, визнавався ритуально законним; до речі, цей київський князь здійснює жертвопринесення своїм амбіціям саме правителів вятицьких та дотичних земель — Бориса, Гліба та Святослава).


Надалі венеди зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких — гірське плем’я котінів — спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури ) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена носіїв липицької та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров’я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини — сарматів-язигів.

Інша ж група венетыв ще в І ст. до хр.е. в альпійських землях спільно з деякими кельтськими та іллірійськими племенами об'єдналася довкола іллірійського племені нориків, утворивши могутню державу Норик, згадану як прабатьківщина слов'ян у “Повісті временних літ”. Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику. Як на нас, саме тут відбулася остаточна кристалізація "креолів" у етнос (усвідомлення "свої" впротивагу "чужим") та формування діалектного членування: празахідні слов'яни — в Воєводині та Західній Паннонії, прапівденні — на території теперішньої Словенії, північної Хорватії та північної Сербії, прасхідні — в Трансільванії та Банаті.

http://zhurnal.lib.ru/g/guculjak_o_b/voiteh.shtml

Гуцуляк О. Таємниця святого Войцеха (До проблеми реконструкції генези першопредка-тотема прасловян) // Етнос і культура. - Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ ПНУС. - 2005-2006. - №2-3. - С.247-267. (в формате А4, в две колонки!)

МУЗЫКА!!!!
http://www.mp3real.ru/mp3/balsagoth/battle_magic/10_balsagoth_and_atlantis_falls.mp3

И ЛОСИ, И ЧУДЬ ...

Пространство неведомых сфер
Зодиакального круга радует душу
Скитальца. Вотан незимнюю стужу
Чевствует в гости. Кельтов бог Ллер
Учит друидов тайнам. Древляне
Жен умыкают. Уходят на север
Готских огней, где руны и клевер
Гербом на щите. С Вотаном пьяный
Бог Браги на Ладоге. Долог их путь.
На страже грифоны у золота скальдов.
У идолов грязных очища из смальты.
И дикие нравы, и лоси, и чудь...