КРЕМЕНЕЦЬ... одне із заповідних міст України. "Маленькою Волинською Швейцарією" називають його з любов'ю туристи, які приїжджають помилуватися старовинним містом та його мальовничими околицями. Розкинувшись в долині між горами - граничними відрогами Подільських Товтр, з історичними назвами Замкова, Черча, Дівочі Скелі, Хрестова, Осовиця, Воловиця, Куличівка. Місто своїми вулицями розбігається по схилах та узгір'ях і випліскується на широке привілля рівнини волинського Малого Полісся над річкою Іква.
Відносно молоде місто, хоча люди селилися на цьому місці дуже давно. Є міста, писати про які важко. Місто настільки незвичне, що обмежитись кількома абзацами видається чимось досить безглуздим.
Автор роману “Отчий світильник” Роман Федорів написав"" Ви ніколи не бували у цьому загадковому місті, де на кожному кроці здибаєшся з буянням нового життя, де повно свідків Історії, де народився Юліуш Словацький, де ... та ні. Про це місто двома, трьома словами не можна говорити, його треба бачити самому..."
Назва міста походить від слова “кремінь” – мінералу, якого багато в Кременецьких горах. Форма "Кремінець" – взагалі-то ополячений варіант старої, української назви міста – Крем‘янець.
Археологічні розкопки свідчать, що поселення тут були ще в епоху пізнього палеоліту (біля ЗО тис рр. До РХ).
На території Кременця археологи виявили кілька поселень давньокам’яної доби, поховання та сліди стоянок доби міді, пізньої бронзи, залишки житла 7-3 століть до нашої ери, поселення племен черняхівської культури 3-4 століть, а на Замковій горі – городища періоду Київської Русі.
Колись ці краї на розлогих вододілах у верхів’ях Дністра, Західного і Південного Бугу, притоках Прип’яті населяли східні слов’яни, з-поміж котрих своєю міццю і чисельністю виділялося плем’я дулібів. Орали люди землю, сіяли хліб, випасали худобу, а як треба було, покинувши рало, брали до рук меч і завзято боронили рідну землю від нападників.
У 6 столітті кочовими шляхами з передгір’їв далекого Хінгану та Алтаю прийшли до Східної Європи нові завойовники – авари, які, перебравшись за Карпати, утворили свою державу Аварський каганат.
Київський літописець Нестор записав у “Повісті временних літ”:”Те же обры(авары) воевали со славянами и покорили дулебов, тоже славян, и притесняли женщин дулебских…»
За стародавніми переказами, в давнину правив тут князь, у якого була вродлива дочка Ірва. На край дулібів нападали кочівники-авари і брали в облогу городище. У Крем'янці можна почути оповідь про мужню княжну Ірву.
...Діялося це в сиву давнину, коли слов'яни жили ще окремими племенами. Крем'янцем у ті часи володіли дуліби, які мирною працею заробляли на хліб насущний, славили веснянками Сонце, всеплодючу Землю і милих Лад—своїх жон. Мали крем'янці свого Старійшину, хоробру й чесну людину. І була в нього донька Ірва, перед чарівною вродою якої схилялися найкращі квіти й тьмянів блиск зірок. Слава про її невимовну красу, звабливий сміх долітала у далекі краї...
На край дулібів напали кочівники-авари і облягли городище. Аварський ватажок відправив послів з вимогою віддати Ірву за нього заміж.

• Хан наш молодий і милосердний. Хай віддасть Старійшина свою доньку — ясне сонечко за нього.

- У слов‘ян жінки самі вибирають собі наречених, - відповів князь і покликав доньку. - Що будемо чинити, Доню? — запитав дівчину Старійшина.
Ірва розірвала хустину навпіл перед громадою й послами і сказала:
—Коли хустина сама зростеться — стану тоді жоною обра-чужинця. Не можна купувати волю народові ціною безчестя його дочок.
Очі Старійшини засяяли блиском гордості за своє миле чадо. Він приголубив Ірву — і сльози зросили її скроні:
—Бути січі великій! Не осоромимо землі рідної.
І звелів Старійшина повернути послам подарунки, а на прощання мовив:
—Вільні жони слов'янські у виборі наречених своїх.
Розлючений вождь зайд наказав здобути місто, а Ірву силоміць привести до нього.
І почалася січа...
Вдень і вночі літали над головами стріли, дзвеніли мечі й списи. Кров лилася рікою. Убитих тим лежало, як снопів на житньому полі. Ось полягли вже всі воїни, їх жони і діти, впав порубаний Старійшина. Тоді Ірва вихопила меч з рук убитого батька і продовжувала бій. Ірва з батьковим мечем в руках немов літала по бойовищі Де впаде ії меч—по сто ворогів гине.
Давно обри прошили б її груди отруйною стрілою, якби хан не застеріг
—Живою її візьміть. Люба вона мені.
Вона ж, замість полону і дикої втіхи кочівника, вибрала смерть. Кинулася з високої скелі додолу. І там, де дівчина впала на гостре каміння, — пробилося джерельце. З прекрасних очей Ірви струмочками потекли сльози. З них утворилася кришталева річка. А люди нарекли її Ірвою.
Від чужинців-обрів залишилися на Русі лише недобра згадка та прислів'я: «Погибоша, аки обри". А Ірва - річенька вічно житиме доброю пам'яттю, нагадуватиме у віках людям про красу і вірність дівчини.


Після утворення в 9 ст. Київської держави Кременець ввійшов до її складу. За словами Ш. Окольського, перша згадка про місто відноситься до 1073 р., та відомості досі ще не підтверджені даними літописів. У 1199 р. галицька та волинська землі об‘єднуються в одне князівство. Коли в 1226 р. під місто прийшли угри, руські війська вщент розбили їх, а король Андрій, як зафіксовано у Галицько-Волинському літописі Іпатіївського зведення 1227 року, “смятясь умом і поиде із землі борзо”. Тоді-то Кременець і був вперше згаданий в літописі.
Кременець у той час швидко розвивався, багатів. В 1240 році орди монголів підійшли до міста. Жителі містечка полили гору водою і перетворили її на крижану неприступну скелю. Зверху на ворога летіли колоди і каміння, лилася гаряча смола. Батий змушений був зняти облогу й обійти замок.
"Не бій — побоїще! І змушений Батий позбутися уяв. Бо проти нього кожен русин віч-на-віч Крем'янцем стояв". Ці поетичні рядки належать перу відомого майстра слова, лауреата Шевченківської премії Івана Гнатюка, який у післявоєнні роки вчився у Кременці.
Через п'ятнадцять літ під стінами замку зазнав поразки татарський воєвода Куремса. 1255 р. під Кременцем війська Данила Галицького розбили татарські загони Куремси. Через 6 років, за умовами миру з ханом Бурундаєм, фортецю в Кременці довелося знищити. Лише в кінці 13 ст., за часів правління Мстислава Даниловича, укріплення було відбудоване.
Минають століття і віддаляють від нас події минувшини, без яких неможливо збагнути і землю, і людей, котрі творять її біографію. Безумовно, до таких належить битва з ординцями, які у грудні 1240 року прагнули захопити фортецю на Замковій горі у Кременці і полонити русичів-захисників.
Щоб зробити екскурс у проминуло, звернемося до "Літопису руського", який зберігає для нас подих далеких віковіч. У цій книзі, читаємо, що монголо-татари під орудою хана Батия, захопивши Київ рухалися на Володимир-Волинський і Галич. Але фортецю у Кременці вони здобути не могли.
Події тих літ зображено у багатьох художніх творах. Епізоди боротьби з ординцями детально змальовано в романі "До останнього моря" відомого письменника Василя Яна. Він розповідає, як захисники, дізнавшись про наближення монголо-татар, полили гору водою, і коли нападники зледенілим покровом намагалися добратись угору, то ковзалися і падали. Не допомогли ворогу і стінобитні машини. Розлючений Гуюк-Хан (цей заступник Батия керував штурмом фортеці) відступив. Варто, мабуть, сказати, що письменник ще з дитинства знав легенди про ті давні часи. Бо Ян — це його літературний псевдонім. А батьки його Янчевецькі походять із Почаєва на Кременеччині.
Проте, як кременчани боролися тоді з ворогом, йдеться і в романі Антона Хижняка "Данило Галицький". До слова, цей твір почав творитися саме у нашому краї. У 1944 році Антон Хижняк, тоді військовий кореспондент, жив у Кременці. І тут він написав перші сторінки прозового полотна.
І в романі "Отчий світильник" відомого українського письменника Романа Федоріва є чимало сторінок про монголо-татарську навалу у 1240 році, коли ординці не змогли взяти Кременець.

Візитна картка міста - Замкова гора (Бона, 397м над рівнем моря) з руїнами мурів. У1648 році, після чотирьохтижневої облоги, козаки Максима Кривоноса штурмом здобули фортецю, і тоді була вщент зруйнована. І досі, понад 350 літ, стоять оті стіни як німі свідки нашої історії.
М. Костомаров в своєї автобіографії згадував: "Насамперед захотілося пішки зійти на вершину крутої й високої гори, де виднівся зруйнований замок, який належав, за переказами, королеві Бонні, дружині Сигізмунда І. Сходження наше було важке стомило мене. Досягнувши вершини, я побачив чудовий краєвид: біля підніжжя лежало місто, а вдалині розсипалися вкриті лісом узгір'я. До мене лунали звуки дзвонів у церквах, які кликали до вечірні. Вітер на горі дмухав ще дужий, що ледве можна було втриматися на ногах. Я оглянув кратер колодязя надзвичайної глибини; як оповідають місцеві, сміливці намагалися спуститися в нього у корзинах на ланцюгах і дістатися глибини. Що могли серед сонячного дня бачити зірки, але дна того ніхто не дістав. Здавна існував звичай кидати в цей колодязь каміння, щоб уявити коли годину за часом, упродовж якого долинав звук від падіння. Не було жодних слідів Цямрини, й важко було подумати, чи це справді, чи підземелля для схову. Дещо зручніший підхід на гору пролягав біля підйомного мосту. Простір, де стояв замок, був не дуже великий і весь укритий пагорбами, які вивищувалися на місці колишніх будівель. У зруйнованих мурах та вежах влаштовані амбразури для стрільби з гармат та пищалей".

У другій половині 14 століття Кременець опинився під владою Литви. Почалася відбудова замку, яка завершилася за князювання Вітовта. Неприступна фортеця набула виняткового воєнного значення. Місто швидко розвивалося, міцніло і, домігшись у 1438 році права на самоврядування, стало важливим ремісничо-торговельним центром Волині. Війти та радники засідали в ратуші на ринковій площі, а в замку була резиденція старости – представника князівської влади.
В 16 ст. тут мешкало понад 6 тис. людей. Розвивалися різні ремесла, торгівля. на близькій річці Іква було збудовано кілька млинів.
У 1518 році неаполітанська принцеса Бона Сфорца д'Арагона стала другою дружиною польського короля Сигізмунда І. У квітні 1536 року король подарував їй Кременець з околицями. Ця місцевість мала нагадувати Боні рідні італійські краї. Про її правління залишилося багато легенд та переказів. В основному зображують її, м'яко кажучи, не з кращого боку: загарбала багато скарбів, загубила немало невинних душ.
Одна з легенд про жорстокість Бони взагалі приголомшлива. Кажуть, що королева прагнула вічної юності — тому й купалась у людській крові. В одній з башт Кременецького замку замість перекриття на одному з рівнів була решітка .з гострими голками. Бона стояла під цим "ситом", а зверху на голки кидали дівчину, обов'язково цнотливу. Отакі купелі собі організовувала Бона... Так вона знищила понад 300 дівчат. Який сюжет пропадає для кіношників...
А ще подейкували, що у той час, поки її чоловік вирішував політичні справи, Бона розважалася у такому собі гаремі навпаки: її коханцями були кілька десятків красенів-охоронців — поляки, шотландці, німці...
Бона мала двох синів і чотирьох доньок, завдяки шлюбам яких бажала владарювати в Європі. їй вдалося непогано прилаштувати дочок: Ізабелла стала королевою Угорщини, Софія — герцогинею Брауншвейг-Вольфенбюттельською, Катерина — королевою Швеції, а Анна Ягеллонка вийшла заміж за князя Стефана Баторія, який став у 1576 році королем Речі Посполитої.
Чоловік Бони помер у 1548 році. І ось старший син Сиґізмунд IIАвгуст вирішив поквитатися з матір'ю і за батькову ганьбу, і за смерть коханої — Барбари Радзивілл. За нез'ясованих обставин невістка майже відразу по весіллі померла. Вважають, що її отруїла Бона. Син заборонив матері виїжджати з держави — боявся втратити маєтки. Лише підписавши дарчі папери на Сигізмунда II Августа й зібравши купу майна та грошей (з самого Кременця вивезли понад 70 підвід), ця владна пані повернулася до родового князівства Барі на Півдні Італії.Згодом навіть іспанський король позичав у неї гроші. Проте прожила на батьківщині Бона Сфорца д'Арагона трохи більше року й була, швидше за усе, отруєна власним лікарем, підкупленим іспанським королем Філіппом II...
Та, попри усю жорстокість та підступність, ця темпераментна напівіталійка-напівіспанка принесла для історії Кременця, яким володіла 20 років, і позитивні моменти — значно укріпила й озброїла замок, який мав високі стіни, 3 вежі, казарми, господарські споруди, порохівні, гармати та іншу зброю. За її розпорядженням спорудили францисканський монастир. Управляючи краєм через своїх старост, Бона запровадила систему грошових і натуральних податків. На честь королеви Бони і була названа Замкова гора у Кременці.
Щоправда, історики кажуть, що Бона жодного разу не була в місті, і легенди про міст на гору її імені, збудований з волосся - теж всього лише романтична легенда.

Крем'янецькі ліцеїсти брали активну участь у польському визвольному повстанні 1830-31 років. На покару за це після його поразки навчальний заклад було закрито. Обладнання, наукові колекції, збірку картин і зліпків античної скульптури, багату бібліотеку, нумізматичний кабінеті навіть дерева із заснованого в 1809 році ботанічного саду, де було понад 12 тисяч порід, передали створеному в 1834 році Київському університетові св. Володимира, в якому мав намір викладати малювання Тарас Шевченко. Отже, під час приїзду художника до Крем'янця ліцей уже не діяв. У його приміщенні працювала Волинська духовна семінарія, яка у 1836 році була переведена сюди з Аннополя.
Але на цьому історія ліцею не закінчується. Він продовжував діяти у 1920-39 роках як комплекс навчальних закладів: гімназія і загальноосвітній ліцей імені Т. Чацького, кооперативна гімназія, сільськогосподарсько-лісовий ліцей, педагогічна школа імені Ю. Словацького, чоловічий і жіночий інтернати, бібліотека, Волинський науковий інститут, краєзнавчий музей імені В. Бессера в Крем'янці, нижча школа садівництва у селі Лідихів, столярсько-механічна школа у Вишнівці, три народних університети в різних місцях Волині.
Крем'янецькі ліцеїсти брали активну участь у польському визвольному повстанні 1830-31 років. На покару за це після його поразки навчальний заклад було закрито. Обладнання, наукові колекції, збірку картин і зліпків античної скульптури, багату бібліотеку, нумізматичний кабінеті навіть дерева із заснованого в 1809 році ботанічного саду, де було понад 12 тисяч порід, передали створеному в 1834 році Київському університетові св. Володимира, в якому мав намір викладати малювання Тарас Шевченко.
На базі ліцею 12 квітня 1940 року було відкрито перший вуз в області—Крем'янецький учительський інститут. У 1950 році його реорганізували в педагогічний інститут, але 1969-му перевели до Тернополя. Нині в колишньому приміщенні ліцею працює педагогічний коледж, який носить ім'я Т. Г. Шевченка.

Із Кременцем пов'язані життя і діяльність багатьох визначних постатей в науці і культурі краю. Тут, на початку XIX ст., викладали в Ліцеї природодослідники Віллібальді Бессер і Антоній Анжейовський, письменники Алойзій Феліньський, Алойзій Осінський, Юзеф Коженьовський, математик Юзеф Чех, історик Іоахім Лелевель, художник Юзеф Пічман. У середині XIX ст. в Кременці служив мандрівник і дослідник Микола Пржевальський. В Комерційному училищі на початку XX ст. вчилися українські композитор Михайло Вериківський та російський письменник Лев Нікулін, викладали художники Тимофій Сафонов та Андроник Лазарчук Місто відвідали, подорожуючи по Волині, М.Костомаров і Т.Шевченко
В різні роки Кременець відвідали письменник і церковний діяч Феофан Прокопович; філософ і поет Григорій Сковорода етнограф і письменник Володимир Даль; поет і публіцист Юліан Нємцевіч; письменниця Марія Конопницька, поетеса Леся Українка та її мати Олена Пчілка, романіст Оноре де Бальзак, композитор і піаніст Ференц Ліст; літературний критик Михайло Драгоманов, письменник Михайло Коцюбинський; поети Максим Рильський, Микола Бажан.

А за шість років перед приїздом Т. Шевченка до Крем'янця, по дорозі в Почаїв, заїхав російський імператор Микола І. Йому повідомили, що після закриття у 1832 році ліцею всі католицькі костьоли міста було перетворено в православні церкви, через що католики, не маючи храму, збираються на Богослужіння у приватному будинку. Дізнавшись про таке грубе позбавлення частини населення міста свободи віросповідань, цар наказав зібрати кошти для побудови католицького костьолу і навіть офірував на це від себе 25 тисяч карбованців. Спорудження храму тривало кілька літ і закінчилося в 1854 році (посвячення відбулось у 1857 р.). Тож Т. Шевченко міг стати свідком побудови костьолу (кляштору).

Біля підніжжя Замкової гори виділяється серед пам'яток ансамбль колишнього монастиря оо. Францісканців (1636), перетворений у 1831 році в Миколаївський собор (тепер Свято-Миколаївський собор). У його формах цікаво поєднані тип тридільної української церкви з рисами польських костьолів епохи Відродження.
Поруч розташована ще одна унікальна споруда XVII століття — по вулиці Медової "Крем'янецькі близнюки". Це два спарених будинки із спільною внутрішньою стіною. На жаль, не зберігся до наших днів заїзд, збудований наприкінці XVIII — на початку XIX століття. Він поєднував функції магазину, готелю, житла і критої стоянки для возів та коней.

Серед пам'яток архітектури та історії міста, що збереглися до наших днів, ансамбль колишнього монастиря о. о. Реформаторів (нині Свято-Богоявленський жіночий монастир, XVIII ст.). Сьогодні, після довгих років мовчання, монастирські дзвони знову кличуть на прощу прочан з різних куточків України. Загалом у місті діє 9 культових споруд. Всі вони мають статус пам'яток архітектури.

Хоча місто невелике проте має сім давніх цвинтарів: Туницький (кінець XVIII ст.), Католицький, званий Польським (1891р ), військовий Калантир (друга половина XIX ст.), Єврейський (XVI ст. ). На особливу увагу заслуговує П’ятницькій (П'ятинка) або Козацький (XVII – ХУІІІ ст..), Василіанський (XIX ст.) цвинтарі.


Напередодні визвольної війни 1648-54 років відбудований замок був однією з найсильніших королівських твердинь Речі Посполитої. У вересні 1648 року черкаський полковник Максим Кривоніс зі своїм військом підійшов до Крем'янця, зайняв місто і обложив фортецю. На допомогу козакам спішив тритисячний повстанський загін Колодки. Облога тривала півтора місяця. В середині жовтня замок було здобуто й зруйновано. Відтоді його більше не відбудовували.
Учасники штурму замку 1648 року поховані на П'ятницькому цвинтарі. Біля підніжжя сусідньої гори Черча.На П‘ятницькому кладовищі до наших днів біліють вапнякові хрести на козацьких могилах. Рівними рядами стоять древні гранітні надгробки, на котрих ледь замітні написи. А посередині гранітна плита, що нагадує козацьку кобзу, про цей цвинтар. Тут вам розповісти кілька легенд. Ось одна з них....
Малинове горів захід, віщуючи на завтра вітряний неспокійний день. НаЧервоній горі Кременецького замку побідно майорів малиновий прапор, червоніла довкіл земля, полита кров'ю людською, що не змогла всмоктатись. Ті пори — за шість тижнів кривавої січі вона, здається, наскрізь нею просякла. Багацько люду полягло, серед них і козаків-соколів...
Зранку козаки, міщани і селяни копали на горбі могили довгими рядами, вгризаючись у кам'янисту землю.
Ще не скінчили ям копати, а на горб уже рушили довгою линвою лисоголові козаки, несучи у відкритих домовинах загиблих. І вітер бавився волоссям та пишними китайками, а сонце чепурилося до дорогої зброї, заглядало у закриті очі, обціловувало вмиті білі лиця. Схилилися в жалобі хоругви над вбитими, як почалася панахида, закінчилася відправа. Вже сонце сховалося на ніч.
Біль пекучий палахкотить у Максимовому серці. Від надлишку червоного кольору червониться йому не тільки в очах, а, здається, у самих мізках. Обійме Кривоніс печально за плечі побратима свого Колодку. Не радує ця побіда, не звеселяють душу відбиті у поляків гармати, порох, зброя. Шкода йому товаришів, з якими стільки виходив, здружився, бив кримчаків-татар і турків-османців.
Печаль смутку помітна і на обличчях козаків, які стоять довкіл. Розуміють-бо свого ватажка з півслова.
— Товариство моє, — тяжко зводить очі перед себе Максим, — маємо поховати побратимів, як і годиться. Негоже ж бо за християнським звичаєм, за козацьким законом віддавати їх пітьмі — душа має бачити дорогу. Вони билися і загибли за сонце, за світло. Дочекаємося ранку, і на схід сонця вже відправимо їх у вічні Мандри.
Згідливе похитували козаки головами—а правда твоя, ми ж не бусурмани які, щоб нашвидкуруч побратимів закопувати, дочекаємося світанку. І вже вкривають козаки тіла загиблих друзів червоними китайками, готуючи на вічний спочинок. Різьбярі при сяєві вогнищ закінчують обрубувати надгробки, вибиваючи на них імена.
А потім заснуло живе козацтво обіч загиблого. Стомлено спали живі — назавтра в дорогу. Спокійно спали мертві — відходили своє навік. Навіть сторожа подрімувала, певно тому, що нема поблизу підступного ворога. І лиш Максимові сон не йшов.Тяжко, як згадає, скільки козацтва полягло. Полковник забувся в глибокому сні.
І коли гори Крем'янецькі замалинилися осіннім сонцем, ожив козацький табір. Прокидаючись, воїни; перекидалися словами вітання, готувалися по-християнськи, по-козацьки поховати побратимів.
Та коли підійшли до того місця, де звечора залишили вкриті червоними китайками тіла, подиву не було меж. Перед козаками рівними рядами вишикувалися витесані надгробки. Вони стояли, неначе вартові на чатах, які прикрилися щитами, поставлені на сторожі вічного спокою загиблих визволителів і на варті рідної землі. А посеред цвинтаря виросла кам'яна кобза — символ рідної неньки-землі та козацької слави. Виросла, щоб тихострунне співати нащадкам про колишнє лицарство і звитягу...


Кременець – батьківщина великого польського поета Юліуша Словацького (1809 –1849). У Кременці у 1809 році в родині професора Ліцею Евзебіуша Словацького народився поет і драматург, співець і провісник свободи свого народу Юліуш Словацький. Тут минуло його дитинство. Чарівна природа залишила слід у свідомості поета і вплинула на його творчість. Тут зберігся родинний будинок Словацьких, у якому відкрито музей поета. На Туницькому кладовищі в родинному гробівці спочиває його мати Саломея Словацька-Бекю. А в парафіяльному костелі Св. Станіслава у 1909 році встановлено пам'ятник Ю. Словацькому роботи Вацлава Шимановського
У 1811 році, коли його батька Евзебіуша Словацького запросили очолити кафедру польської літератури у Вільменському університеті, родина переїхала до Вільно. Там Юліуш закінчив гімназію та юридичний факультет університету. Після закінчення навчання він ще близько півроку проживав тут, а потім виїхав до Варшави.
Часто приїжджав до Крем'янця — погостювати у дідуся й бабусі, помилуватися чудовими краєвидами. У 1828 році провів тут кілька місяців. І потім, де б не був, линув у думках до краю дитячих років:
У Варшаві 1830 році його застало польське визвольне повстання, після придушення якого він емігрував за кордон. Був в Швейцарії, Італії, подорожував сходом. До Кременцю поет більше ніколи не повернувся. Помер він у Парижі.
У Кременці на вулиці Словацького, 26, зберігся будинок, де пройшли дитячі роки Юліуша. Тепер у ньому – бібліотека, яка носить ім‘я поета. В 1969 р. на подвір‘ї встановили погруддя поета роботи народного художника УРСР В. З. Бородая. В соту річницю з дня народження славетного поляка в стіну костьолу було вмуроване пам‘ятник-барельєф зі словами: "Я заклинаю, нехай живі не втрачають надії", таємно від царського уряду привезений з Парижа. Автор його - видатний польський скульптор В. Шимановський.
А на околиці міста, в районі Калинівки, видніються мальовничі скелі, куди юнак часто любив приходити, - скелі Словацького.