Історія запорізького козацтва від дяді Віті.
Хто з нас в дитинстві не мріяв стати козаком? На баскому коні, в червоних шароварах, за поясом – пістоль, на боці – шабля, а в зубах – люлька! І, скакати степом рубаючи ворожі голови, відбирати у багатих і віддавати бідним, пити мед-горілочку, ночувати під зоряним небом і кохати чорноброву козачку. Саме такий образ національного героя формує в наших національно- свідомих головах і освітянська система, і державна пропагандистська машина. В цьому питанні ми цілком солідарні з офіційною точкою зору, бо любов до рідного краю і знання його історії є невід*ємною складовою нашої національної ідентифікації, без якої ми б стали «Іванами – родства не помнящими». Ціль нашого опусу – розібратися і з*ясувати: Хто такі козаки? Звідкіля взялися і навіщо? Чому обрали такий стиль життя? Чого досягли і як це вплинуло на сьогодення? Тож спробуємо викласти власну точку зору і побачимо, що з того вийде.
З розвалом Римської імперії, тисячі гультіпак-обірванців, яких зараз прийнято називати біженцями, плентали землями слав*ян-русинів в пошуках кращої долі. Це були, в основному, раби – втікачі та запеклі язичники, які не прийняли християнства. Християнство в Римській імперії, на той час, стало державною релігією, і було, як і колгоспи, справою добровільною, хочеш – вступай, не хочеш – розстріляєм. Тож фанати Зевса-Юпітера і решти олімпійської збірної швидко з*ясували, що у слав*ян є аналогічний бог грому і блискавки, виконує ті ж функції, тільки називається – Перуном. Розуміючи, що печерно-християнська голота, вибравшись з підземель, ніколи не пробачить римлянам ні Голгофи, ні згодовування християн левам, ні інші «розваги» - визнали за краще іммігрувати на Русь. Крім того, з часів ще давніших, багато грецьких майстрів–художників оздоблювали тереми, вирізали дерев*яних та кам*яних ідолів, будували мости, рови, вежі та інші споруди.
Бродяги та біженці багато розповідали місцевим жителям про своїх богів та релігію, знайомили з легендами і міфами стародавньої Греції. Найбільш, до душі, русинам прийшовся бог вина – Вакх / Діоніс /. Супутників Вакха – п*яних і розбещених Сатирів, вони називали – Козиками (козликами) за копита, шерсть і зовнішню схожість з цією домашньою твариною. Пізніше, козиками стали називати всіх п*яниць- дармоїдів та інших злочинців вигнаних общиною з городищ-поселень. І в наші дні, різного роду полудурків часто називають «козлами». Ну, не називати ж їх «сатирами», так і греки можуть образитися.
Життя козиків-вигнанців було скрутним і голодним. Харчувалися - чим Бог пошле. Збирали в лісах гриби, ягоди та коріння, полювали, обкрадали общинні грядки, влаштовували набіги на поселення. Селилися, в основному, на берегах річок де і літом, і взимку можна було прохарчуватися рибою.Під житло використовували печери, землянки, курені з хмизу, а то і просто ями наповнені соломою. Вдягалися у крадене або награбоване дрантя, тож були скоріше схожі на «бомжів» ніж на красенів-героїв. Найбільш повно типажі та зовнішній вигляд козаків вдалося відтворити відомому художнику Іллі Рєпіну у своїй картині.
Козики брилися під азіатів-кочівників, щоб легше було грабувати навколишні поселення, бо мирні русини-хлібороби боялися східних зайд, і опору нападникам майже не чинили, а бандити завжди любили смачно поїсти і добре випити.
Козики-дармоїди всих часів, збивалися в зграї і грабували проїзджих і піших купців: «…и выскакивали они из кустов словно зайцы, кучками человек по20 и 30, стали гарцевать на конях, пускать стрелы из луков, стрелять из пистолетов, а турки, провожавшие караван, как увидели палеевщину, так и стали ни живы ни мертвы…» («Подорож о. Іоанна Лук*янова.» Рус.Арх. 1863 р.). Козицьку «малину» - розташовували біля Дніпровських порогів, де купці, які везли свій крам річкою, виходили на берег і тягли човни волоком.(Звідси назви населених пунктів: Волочок Верхній та Нижній, Волок, Волоково, Перетяги та інш.).Називали її - Запорозька Січ. До м.Запоріжжя це не має ніякого відношення, порогів та перекатів на Дніпрі, на той час, було багато. А слово «Січ» походить від – «засіка», завал зі зрубаних дерев впоперек дороги. (Типова бандитсько-партизанська тактика розбійників.). Біля порогів, купці, які тягли човни берегом, були найбільш стомлені і не могли чинити достойного опору грабіжникам.
Козики-козаки контролювали всі сухопутні та водні шляхи Подніпров*я, пропонували «кришу» і брали мзду за проїзд з усіх купців, незалежно від віросповідання та національності: азіатів, поляків, москалів і наших рідних українців. Скидки на «земляцтво» не було. Обкладали «податками» навколишніх князьків, панів, та заможних селян. Тих хто не хотів платити – палили, різали, вбивали. З багатих – вимагали викуп, утримували як рабів, виставляли на продаж. Не гнушалися работоргівлі, причому відловлювали і продавали своїх же селян-хліборобів. В перервах між пиятками, козики розважалися тим, що сікли бичами (батогами) полонених і заручників, щоб посилити психологічний тиск на родичів потерпілих. Деякі польські історики вважають, що назва «Січ» походить саме від цього.
Серед інших розваг козацтва чільне місце займала музика. Як і еллінські сатири, українські козики, в перервах між грабунками та пиятками грали на музичних інструментах. В дні коли козаки не били один одного по пиці – вони били в литаври. Цей найпростіший музичний інструмент виготовлявся так: Козацькі кухарі (кашовари), варили козацький куліш у величезному казані. Козаки – з*їдали куліш дерев*яними ложками і якщо страва була не смачною – здирали шкуру з кухаря і натягували її на казан. Шкура висихала, натягувалась і в цей барабан били ложками і пестами від ступи (це називалося – «пестити»). Тому готували на Січі – смачно. Невмілі кашовари – не затримувались. Втім, для виготовлення литаври, годилася і будь-яка інша шкіра.
Барабан з казана, був звісно, стаціонарною «ударною установкою». Переносний варіант – з*явився, коли шкіру натягли на решето. Це називалося – БУБЕН. Кожен став сам-собі Растропович. З таким «плеєром», можна було – і в похід, і на свято.
Запорозькі й малоросійські козаки, за воєнного часу були воїнами, а в мирний час – співці та музики, бо що ж то за випивка без музики і співу. У нас, у слав*ян, навіть на похоронах і поминках співає «пєвча».
Грали козаки на різних інструментах: кобзах, лірах, скрипках, ваганах, басах, цимбалах, козах, сопілках і взагалі – на чому прийдеться. Добувати звуки з інструментів уміли всі козаки, та професійними музиками були – сліпці-кобзарі та лірники, які втратили зір в силу різних причин, найчастіше – втікаючи з турецької неволі. (На Сході – звичайна кара для втікачів).
Козацькі кобзарі – це ті самі французькі трувери, німецькі мейстразінгери, сербські сліпаки-п*єваки. Вони завжди бажані гості для козака, бо кобзар «усюди вештається та на кобзі грає». Кобзарі були хранителями козацьких переказів, легенд, військових звичаїв. Вони знали як чинити суд, ділити землі, обирати старшин, споряджати військові походи проти ворога. Незрячі музики мали великий вплив на козацьке товариство і поважних старшин, їхні пісні запалювали спочатку козиків, а пізніше і козаків агітуючи до здирництва та підіймаючи в походи проти бусурманів. І в Січі, і в поході кобзарі були корисними членами козацької громади, веселили воїнів і виконували роль військових лікарів. Знаючи лікарські трави, заговори і т. д. вони вміли лікувати вогнепальні рани, виганяти «пропасницю» (лихоманку), зупиняти кров та багато іншого. Таких кобзарів називали «характерниками», приписуючи їм магічні і чарівні здібності, як то: здатність бути невидимим, проходити крізь стіни, знаходитись в кількох місцях одночасно, розмовляти з померлими, подорожувати між світами, віщувати долю і т. д. Так було завжди. Де бубен – там і шаман. Дякуючи кобзарям, до нас дійшло багато народних дум, переказів, пісень, легенд, казок, тощо.
Ще однією значною подією на Січі, був козацький суд. Це була не просто розвага, а театралізоване дійство, стародавній ритуал, культурне явище. Суддями була вся військова старшина, а іноді і весь кіш (військовий підрозділ). Покарання були різноманітні і залежали від складу злочину. Адвокатів – не було. Основне правило – «Не попадайся!». В основному практикували: прив*язування до гармати на майдані, садіння на дерев*яну кобилу (голим), забивання батогами під шибеницею, переламування ніг та рук, напування горілкою до смерті, пограбування майна. Голодранцям, найбільше подобалося, останнє.
Та, найбільш популярним, було забиття злочинця біля ганебного стовпа киями. До «ганебного стовпа» присуджували за крадіжку, переховування краденого, побої, насильство, дезертирство. Стовп – не пустував, шоу продовжувалось в режимі « нон – стоп». Біля стовпа, розташованого поблизу січової дзвінниці, завжди лежала в*язка сухих дубових київ, подібних до бичів, які прив*язували до цепів, під час обмолоту збіжжя (рос. – «батог»). Прив*язаного тримають кілька днів, поки він не сплатить за викрадене. До нього підходять товариші, одні мовчки дивляться, другі – хильнувши чарку, лають, б*ють, знущаються, треті пропонують гроші, (воістину, друг – пізнається в біді), а четверті – поять його горілкою і напихають калачами, навіть, якщо злочинець не хоче їсти. Якщо засуджений не вмирав від отруєння алкоголем, його починали бити. Навряд чи п*яний злодій відчував побої і взагалі розумів процедуру судочинства. Таким був козацький гуманізм. Поважні козаки (пахани) наносили один удар кийком і відходили, а «шістьорки» - впевнившись, що жертва прив*язана міцно і здачі не дасть – накидалися зграєю і, зазвичай, забивали свого товариша до смерті. Отаке воно було – Січове товариство. Уміла голота веселитися. Це ж не хліб вирощувати. Та бували випадки, коли злочинне тіло не вмирало, ні від горілки, ні від побоїв. В такому випадку, у засудженого відбирали рухоме і нерухоме майно. Одну частину віддавали на військо, другу – військовій старшині, третю – все рухоме майно, віддавали дружині та дітям засудженого, якщо він був одружений.
Військова політика козаків зводилася до поняття: «Пацан – сказал, пацан – сделал». Найчастіше, надсилався лист з погрозами та вимогами і при відмові платити, козики-рекитери виступали в похід, у якому до них приєднувалося місцеве холопство. Награбована здобич ділилася та пропивалася на Січі. «Робінгудів» серед козиків не було, бідні і обездолені могли поправити матеріальний стан приєднавшися до банди, що і робили часто і з задоволенням. Смерті – не боялися, бо постійні злидні та голод – виїдають страх з душі і тут вже, або - пан, або – пропав, або смерть, або – «з китайки онучі». Кожен мав надію на останнє, бо чим більше нальотчиків гинуло в бою – тим більшою була частка награбованого для тих хто вижив.
Долею Українського народу козики не переймалися, більше їх турбували власні привілеї та збагачення козацької казни – «общака», в якому накопичувалися фантастичні суми (Згадайте легендарні скарби Полуботка). Часто козаки наймалися на службу в різні країни, були охоронцями при королівських дворах Англії та Франції. Воювали на стороні турків і татар.
З часом бандитські зграї перетворилися на напіввійськові формування з поділом на підрозділи (полки, сотні і т. д.). Козаки, що поверталися з далеких країн збагачували Січ новим досвідом та знаннями. На Січі існувала власна канцелярія, з штатом каламарів (писарів) та тлумачів (перекладачів), що свідчить про наявність сильного адміністративного апарату, на утримання якого витрачалась левова частка «общака». Основна маса козаків була обірвана, бідна, брудна і голодна: - «…а в Хвастове по земляному валу ворота частыя, а во всяких воротах копаны ямы, да солома наслана в ямы – там палеевщина /козаки під командуванням Палія і загальна назва козацтва в ті часи/ лежит, человек по 20 – 30 и голы, что бубны, без рубах, нагие, Страшны зело. А в воротех из сёл проехать нельзя ни с чем: дрова ли, сено, солому – всё рвут, что собаки…» («Подорож о.Іоанна Лук*янова.» Рус. Арх. 1863 р.).
В Запоріжжі не було писаних законів. Козацька громада протягом віків управлялась «Стародавніми заповітами» та переказами. Важливу роль, за таких умов відігравали «січові діди» - ОБШИТОВАНІ /відставні/ козаки, яким нікуди було йти і вони залишалися жити на Січі, або селилися поряд.
Діди були хранителями старовинних козацьких легенд, законів, заповітів і являли собою «раду старійшин». Пильно стежили, щоб молоді козаки свято дотримувались усіх козацьких звичаїв. Звідси і пішло «дідовство», яке з переселенням козаків на Дон та Кубань вкорінилося в російській армії і процвітає в Збройних силах до наших днів. Так, що деремно деякі високопосадовці заявляють з високих трибун, що: - «Это уродивое явление досталось нам от СССР». Це йому від нас дісталось. Козики- козли дожили до наших днів. Започаткована, ще в дохристиянські часи злодійська община, протягом віків формувала свої закони, логіку і спосіб мислення. Змінювались боги, влади, релігії, кордони, а «дідовство» залишалося і якщо хтось обіцяє його викорінити, то це не що інше, як дешевий популізм.
В козацькій громаді, «діди» вимагали дотримання «військової справи», поважання власності, віддалення від жінок, відданості вірі предків, шанування духовного сану та інших основ козацької общини. Старі січовики виступали на сцену, коли треба було припинити якийсь безлад. А безладу – вистачало. Здорові, нетверезі «козики» виплескували надлишок енергії в постійних бешкетах та мордобоях. В дні виборів, виплати грошей, поділу здобичі та в свята – тільки курінні отамани та старі козаки могли утримати забіяк від розбою та різні. Умовляннями, погрозами і навіть палицями вони встановлювали мир і спокій на Січі.
Маючи на Січі велику повагу, старі козаки не завжди закінчували життя в гамірних козацьких столицях. Нерідко віддавали перевагу тихому монастирському життю, чи навіть усамітнювались в безлюдному степу і жили в особливому житлі – «бурдюзі», простішому ніж хата і навіть землянка.
Від*їзд запорожця до Києво-Межигірського монастиря, а саме там постригалися козаки, завжди здійснювався бурхливо. Прощання святкували кілька тижнів, з різними вигадками, «химерами», «вибриками». Козацький «мальчішнік» був багатий на «приколи», гумор, розіграші. Для феєрверку – могли спалити навколишні слободи і села. Дармову випивку виставляв майбутній монах. Козацькі розваги, мало чим відрізнялися від козацького суду.
Були, проте й такі козаки, які не впадали в крайнощі, лишали Січ через старість, селилися неподалік Січі на хуторах та в слободах, як Тарас Бульба, де і доживали віку за мирними , домашніми клопотами. До нашого часу в с. Білозір*я, що поряд з Черкасами вулиці мають назви: «Козацька сотня – Перша, 2-га, 3-тя і т. д.
Керували козацьким військом отамани та гетьмани. Це були виборні посади, а процедура виборів була найдемократичніша в світі: Голота, збиралася на майдані. Вислухавши програмні промови кандидатів, козаки зчиняли гвалт, кидаючи шапки вгору (тому, на Січі, не соромно було пропити штани, або останню сорочку і найбільшою ганьбою було – пропити шапку, адже козак втрачав право обирати і бути обраним). Перемагав кандидат, виборці якого зчиняли більше лементу. Поряд з передвиборчою агітацією, кандидати наймали для виборів власних крикунів – «клікуш». Купка клікуш, утворювала – «кліку», яка закликала народ голосувати за одного з кандидатів і підбурювала проти іншого. Ніщо не нове у цім світі. В дні виборів на Січі випивали дуже багато горілки. Виборчі штаби кандидатів викачували на майдан діжки з «шаровою» випивкою і тоді розбійний безлад і мордобій досягав апогею. Поки товариство поважних козаків «рішали» між собою «проблеми по-понятіям», на перший план вивалювалась «сіромашня», яка часто не вдоволена дармовим частуванням: «…кидалася з Січі в передмістя на лавки базарних людей і там чинила страшне пограбування всього хмільного.» (Д.Яворницький. «Альбом української старини» С.П.1900 р.).
Незважаючи на те, що козаки являли собою значну військову силу, керівництво сусідніх держав вважало їх напів-дикими бандитами:-«…а когда мы приехали в Паволочь, и стали на площади, так нас обступили, как есть около медведя, всё козаки – палеевщина: голытьба беспорточная, а на ином и клока рубахи нет, страшны зело, все черны, что арапы, и что собаки, - из рук рвут. Они на нас стоя дивятся, а мы и втрое, таких уродов мы от роду не видали; у нас в Москве и на Петровском Кружале не скоро сыщещь такова хоч одново…» («Подорож отця Іоанна Лук*янова» Рос. Арх. 1863 р.).
Козацьким «польовим командирам» - лестили, загравали, їх підкупляли, використовували, а потім зраджували. Усіх. Від Богдана Хмельницького до Нестора Махно.
Якщо Україна, на той час , і мала якісь паростки самоврядування та інші «вольності», то внаслідок непослідовної політики козацьких гетьманів – втратила їх на довгі віки.
